<< Главная страница

ПРО МАЛОРОСIЙСЬКИЙ МIФ XXI СТОЛIТТЯ. Укра&IUML;нська минувшина: уроки для сьогодення orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16051


Вiдходять у небуття створенi за комунiстичноï доби мiфо- логеми, якi стосуються iсторiï Украïни, попри всi спроби реанiмувати ïх. Не так швидко, як би хотiлося, але вiдходять. Проте ïхнє мiсце нерiдко намагаються зайняти новi мiфи, так само штучно творенi мозковими центрами сучасних iдеологiв малоросiйськоï меншовартостi. Таких iдеологiв сьогоднi вистачає як у самiй Украïнi, так i (головним чином) за ïï межами. Схоже, ïм добре платять за ïхню нелегку працю творити такий собi малоросiйський мiф XXI столiття. Та реальна iсторiя бунтується проти таких мiфiв. Хоча голос ïï нелегко почути крiзь шумовиння фальсифiкацiй та невiгластва.
Однiєю з головних конструйованих сьогоднi iсторичних мiфологем є концепцiя вiдсталостi, архаïчностi, нежиттєздатностi козацькоï Украïни Гетьманщини, Слобожанщини, Запорiжжя у XVIII столiттi.
Украïна пiсля бурхливих i трагiчних часiв Мазепи застигла у майже повнiй непорушностi… Десь на задвiрках вропи, мiж провiнцiйною Польщею i ще бiльш провiнцiйною Туреччиною… Усi найвизначнiшi особистостi виïхали до Петербурга чи Москви, хтось утiк до Парижу… Пiд лiнивим малоросiйським сонцем лежали цi землi непорушно,
аж поки цивiлiзаторське око катерини II не звернуло на них увагу.
Ось так пише про украïнську iсторiю перших двох третин XVIII столiття один сучасний петербурзький публiцист. Насправдi ж усе в тi часи було значно складнiшим, i про непорушнiсть чи бездiяльнiсть говорити не випадає, тим бiльше про пiднесення украïнських земель унаслiдок того, що цивiлiзаторське око катерини II повернулося до них.
Головним питанням, яке стояло перед Украïною в XVIIXVIII столiттях, було не питання незалежностi чи об'єднання всiх етнiчних земель, а питання ствердження того чи iншого домiнуючого шляху розвитку. Усi головнi полiтичнi та воєннi баталiï на украïнських теренах у тi часи iнiцiювалися через певний ланцюжок опосередкувань, релiгiйних та етнонацiональних, саме цим питанням. По сутi, йшлося про те, який варiант економiчного й соцiального розвитку запанує в лiсостеповiй та степовiй зонах Украïни говорячи сучасною мовою, переважно фермерський чи переважно плантаторський? Бо що таке традицiйнi украïнськi хутори та слободи, якi бурхливо розвивалися в тi часи, просуваючись усе далi на пiвдень та пiвденний схiд? Це вiльнi фермерськi поселення, одиночнi чи гуртовi, найбiльшi з яких перетворюються на невеликi мiстечка (Украïна краïна мiст i мiстечок, вiдзначав дещо пiзнiше Павло Алеппський), тобто на центри ремесел i торгiвлi, а на додачу ще й адмiнiстративнi одиницi центри козацьких сотень. Ну, а справжнi мiста мають Магдебурзьке право, це i релiгiйнi, i освiтнi осiдки, тут дiють ремiсничi цехи та торговельнi гiльдiï. I все разом людьми сприймається як рiдний край, що тримається предкiвських звичаïв, але й не цурається нового, якщо воно не нав'язується силою.
Звичайно, таке суспiльство у вiдповiдностi до свого часу не толерує iновiрцiв. Проте йдеться про гомогеннiсть релiгiйну, а не етнiчну: чи не чверть украïнських прiзвищ Надднiпрянщини має тюркськi коренi. I це не просто фiлологiя, а список козацькоï старшини, упорядкований та виданий торiк Володимиром Кривошеєю, вiдкривається аж чотирма Абрамовичами (Авраменкiв, Аврамовичiв, Ов- рамовичiв й Овраменкiв не рахуємо…).
Коли ж iдеться про систему латифундiй, про панування вiдповiдного способу виробництва, то про вiльних селян- землеробiв не може бути й мови потрiбнi крiпаки, а то й раби. Соцiальна структура тут зовсiм iнша: хутори та слободи допускаються як тимчасове явище на необжитих iще землях. А так бiльш чи менш великi села, фiльварки, резиденцiï управителiв чи орендарiв, панськi маєтки, значно менше мiст та мiстечок, а тi, що є адмiнiстративнi центри та мiсця постою вiйськових залог. Самоврядування великих мiст допускається в певних межах у таких, якi не заважають владi магнатерiï. А загалом усе вирiшують магнати, а на нижчому рiвнi ïхнi пахолки.
В Украïнi до цього додавалося те, що магнати були або чужоземцями, або перекинчиками. Якщо в першiй третинi XVII столiття серед магнатiв ще траплялися ревнi захисники вiри, то потiм iз православних серед них залишилися тiльки такi персонажi, як Адам Кисiль, твердiсть якого в захистi традицiйноï церкви дуже точно характеризувалася його прiзвищем. Ясна рiч, що й приборкувати невiльних селян та безжально визискувати ïх найкраще могли (принаймнi поки не виросли надiйнi мiсцевi кадри перевертнiв) персони iнонацiонального походження…
Перший шлях це шлях ранньокапiталiстичного розвитку, коли основну масу суспiльства складають дрiбнi й середнi вiльнi товаровиробники; другий шлях це поєднання капiталiзму (великi товаровиробники) з феодалiзмом (особиста несвобода основноï маси населення). За першого шляху
можливим i бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого як уже було сказано, все вирiшує магнатерiя (хоча додатком до цього можуть бути електоральнi права для магнатських пахолкiв та залежноï вiд тих чи iнших володарiв шляхти). Анi перший, анi другий шляхи не є апрiорi чимось жахливим чи чудесним, проте перший усе ж iсторично незрiвнянно прогресивнiший i динамiчнiший. Хоча б тому, що вiн надає можливiсть пришвидшеного творення модерноï нацiï як спiльноти вiльних громадян, озброєних не тiльки рушницями й шаблями, а й грамотною системою судочинства та виборчим правом.
Гетьман Кирило Розумовський. Портрет XVIII ст. Цей володар планував далекосяжнi реформи, якi дали б можливiсть змiцнити реальну автономiю Украïни, i вiн частково ïх здiйснив
Звичайно, термiну капiталiзм тодi ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що означало особисту свободу, право
на зброю та можливiсть вiльно займатися землеробством працювати на себе, а не на когось. От тому й колотило Украïну тривалий час, аж поки бодай частина ïï у виглядi автономних Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозькоï Сiчi не одержала можливiсть розвитку з переважанням саме фермерського шляху (хоча козацька старшина й намагалася заводити латифундiï, але все це було мало схоже на порядки, заведенi на своïх землях польськими магнатами та росiйськими крiпосниками).
А згадаймо класичний образ запорожця. Войовник? Так. Але передусiм чи не найважливiший складник тiєï соцiально-економiчноï системи, яка створилася в Украïнi в XVIXVIII столiттях; козацький чинник зробив можлививим масове заселення та господарче освоєння лiсостепу та просування украïнських поселень у глибину степу, до Чорного моря. А у XVIII столiттi фактом стало помiтне економiчне пiднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-х роках його населення становило не менше 100 тисяч осiб, а територiя простягалася вiд Азовського моря до Пiвденного Бугу. Широко поширилося рiльництво, якого ранiше тут майже не було, розвивалися скотарство (головним чином конярство та вiвчарство) та промисли рибний, соляний, гончарний, збройний. Звiсно, соцiальний устрiй тут далекий вiд iдеалiв європейських утопiстiв: головною робочою силою великих козацьких зимiвникiв були наймити (але ж не крiпаки, а вiльнi люди). Та основна маса населення зосереджувалася не в зимiвниках, а в слободах. Земля вважалася власнiстю всього вiйська, вiдтак Кiш вiдводив ïï власникам зимiвникiв i слобiдським громадам. Навзамiн населення слобiд виконувало рiзнi повинностi. Головною повиннiстю козака була вiйськова служба на власний кошт. Посполитих звiльняли вiд вiйськовоï служби, натомiсть вони вiдбували чимало iнших повинностей на користь вiйська i сплачували грошовi податки (саме грошовi нiякоï панщини чи ïï аналогiв, як це було в Росiйськiй iмперiï аж до 1861 року!). Натомiсть працю широко застосовували й на промислах, у чумацтвi тощо. Основна маса вироблених товарiв вивозилася, i, ще раз пiдкреслю, розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було в Росiï, а на фермерському по своïй сутi типi землеробства.
Дещо менш вiльно, але все ж на основi так само фермерського землеробства iз вкрапленнями латифундiй, проте не з рабською, а з найманою працею, розвивалися Гетьманщина та Слобожанщина. Щоправда, на останнiй куди бiльше вiдчувався росiйський вплив: там селяни дiлилися на вiльних, якi мали власну землю, i тих, що жили на землях козацькоï старшини, на землях росiйських помiщикiв, монастирiв тощо i за це вiдробляли панщину (у XVIII столiттi, втiм, вона становила тiльки два днi на тиждень) та платили данину натурою. Iншими словами, начебто непорушна й сонна Украïна випереджала в економiчному планi Росiю часiв Катерини II на сотню з гаком рокiв адже, згадаймо, саме фермерство намагався впровадити на початку XX столiття прем'єр Iмперiï Столипiн…
А тепер звернiмося до питань полiтичних у всiй ïхнiй багатосторонностi вiд полiтики економiчноï до освiтньо- культурноï.
Навiть цiлком лояльний до Петербурга гетьман Iван Скоропадський дещо робив для розвитку краïни. За наказом Петра I столиця Гетьманщини була перенесена зi зруйнованого московською армiєю Батурина до Глухова, неподалiк кордону з Московщиною. Гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провiнцiйного мiстечка значне мiсто. Вiн також продовжив давню козацьку традицiю пiдтримки Києво- Могилянськоï академiï та щорiчно видiляв з Генерального вiйськового скарбу 200 рублiв на утримання ïï викладачiв.
Наступний гетьман Данило Апостол зумiв, хоча й не повнiстю, вiдновити полiтичну автономiю Гетьманщини. Апостол також домiгся дозволу росiйського уряду на часткове вiдновлення закордонноï торгiвлi купцями Гетьманщини. Вiн рацiоналiзував формування бюджету видаткiв гетьманського уряду, якi покривалися за рахунок евекти, тобто вивiзного мита, i витрачалися на утримання урядовцiв, компанiйських полкiв та артилерiï.
Данило Апостол органiзував Генеральне слiдство про маєтностi щодо рангових, тобто державних земель, переданих у приватну власнiсть. Вiн розпочав кодифiкацiю украïнського права, результатом якоï став кодекс пiд назвою Права, за якими судиться малоросiйський народ.
Та головнi реальнi змiни та спроби кардинальних реформ у Гетьманщинi пов'язанi з Кирилом Розумовським, останнiм украïнським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьогоднiшнiх iнтелектуалiв дуже рiзне. Однi вважають, що гетьман Розумовський це персона з числа тих, кого у XVIII столiттi звали баловень судьбы. Вiн, мовляв, цiлком випадково опинився на вершинах влади й нiчим особливим не вiдзначався. Мовляв, персонаж малоросiйського анекдоту не бiльше. Iншi ж наголошують, що гетьман справдi прагнув до вiдтворення повномасштабноï автономiï Украïни й навiть мрiяв про можливе ïï усамостiйнення. Отож, як бачимо, дiяльнiсть Кирила Розумовського i, головне, ïï мотивацiя досi є предметом iнтелектуальних дискусiй. I, здається, не випадково.
Не буду переповiдати бiографiю гетьмана вона добре вiдома. Вiзьмiмо до уваги його справи, що розпочалися пiсля того, як у лютому 1750 року козацька рада у Глуховi за вказiвкою царицi лизавети обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лiвобережноï Украïни.
Практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусiм освiтнi. Виходив вiн з того постулату, що наука, освiта, культура це речi засадничi для розвитку краïни. Звiсно, до такого розумiння вiн дiйшов не самостiйно. Це говорили найвидатнiшi мислителi того часу. До честi Розумов- ського зазначу, що вiн був на рiвнi цих iдей. I в тому, що прагнув загальноï освiти всiх молодих украïнцiв (тобто до школи мали ходити всi дiти всiх суспiльних станiв), i в тому, що хотiв створити унiверситет у Батуринi, який знову став гетьманською столицею, а другий заснувати на базi Києво-Могилянськоï академiï, причому сама академiя стала б богословським факультетом унiверситету. Мав намiр широко засновувати новi друкарнi не лише при унiверситетах, а й при гiмназiях. А на додачу як переповiдали сучасники плекав гетьман Розумовський плани запросити завiдувачем бiблiотеки в Батуринi самого Жан-Жака Руссо.
Змiцнює гетьман i автономiю Лiвобережжя. Вiн починає з власноï руки роздавати маєтностi старшинi (а це був дуже вагомий важiль, щоб тримати ïï в послуху), самостiйно призначає полковникiв (чого не було з часiв Петра I), установлює власнi митнi збори, щоб мати кошти в державнiй скарбницi. Пiд упливом гетьмана з'явився царський указ вiд 13 сiчня 1752 року, який забороняв поширення на украïнське населення стану холопства (а спроби такi були). Почалася вiйськова реформа: була модернiзована артилерiя, у полках вводилися блакитнi одностроï. Проводив гетьман Розумовський i судову та адмiнiстративну реформи, створюючи цiлу мережу земських, пiдкоморських i гродських судiв та дiлячи краïну на 20 повiтiв.
Ба бiльше: гетьман регулярно збирав старшинськi ради, а 1763 року для затвердження судовоï реформи на Гетьманщинi скликав у своïй столицi Батуринi Генеральнi збори. Цi збори Розумовський мав намiр зробити постiйними, перетворивши ïх на такий собi шляхетський (iз домiшками духовенства та заможних городян) парламент, а гетьманську владу перетворити на спадкову. Обговорювалося на цих
зборах, зокрема, вiдновлення i традицiï укладання статей украïнсько- росiйськоï угоди з кожним новим монархом, i митного кордону мiж Украïною i Росiєю. Узагалi, в оточеннi Розумовського домiнувала думка: у нас з росiянами один монарх але двi краïни, двi держави, з'єднанi тiльки персональною унiєю.
Усi цi спроби посилити украïнську автономiю мали наслiдком протидiю з боку Петербурга ще за царювання лизавети. Скажiмо, 1754 року гетьману було заборонено призначати полковникiв, i тодi ж лiквiдовано всi чиннi в Украïнi внутрiшнi митнi збори. 1761 року вiд Гетьманщини було вiдокремлено Киïв, який вiднинi пiдпорядковувався сенату iмперiï. Та головний удар по реформах i планах розбудови украïнськоï автономiï завдала нова iмператриця Катерина II, яка, попри активну пiдтримку з боку Розумовського пiд час захоплення нею влади, не терпiла малоросiйськоï шатостi i прагнула ствердити самодержавнi порядки чи не передусiм у норовливiй Гетьманщинi. Це вдалося зробити, застосувавши класичну iмперську тактику батога й пряника: козацька старшина одержала дворянство й чималi земельнi маєтностi разом iз щойно покрiпаченими украïнськими селянами. А на тих, хто опирався, чекали в'язницi чи вигнання.
Катерина II скасувала й саму посаду гетьмана, передавши управлiння Гетьманщиною так званiй Другiй Малоросiйськiй колегiï. Через рiк був скасований особливий устрiй Слобожанщини. Через десять рокiв цариця лiквiдувала й Запорозьку Сiч. А 1781 року автономiя Гетьманщини була остаточно скасована, i на ïï територiï було утворене Малоросiйське генерал-губернаторство. Так скiнчилася остання спроба модернiзувати Гетьманську Украïну. Як бачимо, реформи, задуманi та розпочатi, були дуже серйозними, але вистачило подиху крижаного вiтру з Петербурга, поєднаного з умiлою полiтикою розколу й пiдкупу старшини, щоб усi проекти згорнули, а самi реформатори безсило склали руки.
Чи можливий був iнший перебiг подiй? Здається, так. Адже подiï в Украïнi того часу вiдбувалися в загальноукраïнському, ба бiльше свiтовому контекстi. А Петербург у другiй половинi XVIII столiття дiяв усупереч європейським тенденцiям, перетворюючи крiпацтво на справжнє рабство i вбачаючи в надексплуатацiï крiпакiв магiстральний шлях розвитку економiки iмперiï. За iншого розкладу сил на мiжнароднiй аренi та за iншого результату боротьби за владу в росiйськiй столицi така тенденцiя могла бути покарана, i Гетьманщина та Запорожжя так i залишилися б на кiлька десятилiть бодай автономними що дало б змогу провести внутрiшню модернiзацiю. Яка ситуацiя виникала на украïнських теренах? Економiчна вольниця на великих територiях i вигiдних шляхах, давнi традицiï спiлкування з вропою та пряма господарча спiвпраця з нею плюс перспектива вiльноï колонiзацiï ледь не половини узбережжя Чорного моря. I своєрiдна демократiя озброєного народу, точнiше його певноï верстви, але такоï, що служила взiрцем для всiх. Згадаймо, що саме в 1770-тi роки на повну силу розгорiвся конфлiкт мiж королiвською владою Британiï та заокеанськими колонiями цiєï держави. Вiн почався як суто економiчний, але швидко перейшов у полiтичну фазу. У квiтнi 1775 року розпочалися збройнi сутички загонiв американських колонiстiв iз британським вiйськом… Звичайно, європейськi газети до Глухова доходили неквапом, але ж доходили, i ïх було кому читати. Чи не стали б заокеанськi подiï поштовхом до радикалiзацiï украïнського козацтва та вiльного селянства, тим бiльше, що в економiчному устроï обох краïн тодi вистачало спiльних рис? Це, звiсно, у разi гiпотетичного тривання автономiï Украïни до тих часiв; у реальнiй же iсторiï Запорозька Сiч була лiквiдована у червнi 1775 року. Схоже, подiï в Пiвнiчнiй Америцi якраз i пiдштовхнули iмператрицю Катерину II до ухвалення цього рiшення знищити гнiздо полiтичноï та економiчноï вольницi, поки в ньому не виросли гостродзьобi пташенята. А козакiв переселити кудись на геополiтичнi задвiрки…
Урештi-решт такими задвiрками стала Кубань. Переселенi туди наприкiнцi XVIII столiття й залишенi у спокоï запорожцi зробили Кубанську область територiю Кубанського козачого вiйська однiєю з основних житниць Росiйськоï iмперiï: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на друге мiсце серед регiонiв iмперiï, за виробництвом товарного хлiба на перше. Але не забуваймо, що переселена була тiльки частина запорожцiв; за iнших обставин усе Пiвнiчне Причорномор'я могло б стати сферою економiчноï активностi украïнцiв, вiльною вiд феодального ладу. I сферою полiтичноï активностi також. А там би й порти збудовали, i мiста розширили (бо ж, скажiмо, нi Одесу, нi Севастополь нiяка Катерина не засновувала вони iснували задовго до неï). I флот свiй створили б (власне, такий флот iснував пiд час росiйсько-турецьких вiйн: згадаймо вихованця Києво- Могилянськоï академiï козацького полковника Сидора Бiлого з його Днiпровською флотилiєю), i необхiдну iнфраструктуру. Ну, а 1789 року в вропi розпочалися революцiйнi часи…
Словом, геополiтична фортуна не посмiхнулася Украïнi, i розпочалася деградацiя вже створеного й досягнутого; у цьому не було нiчого унiкального, бо ж, скажiмо, регрес Iталiï чи Iспанiï свого часу був значно бiльшим. Але, так чи iнакше, потенцiал розвитку украïнськi землi значною мiрою зберегли, i не випадково прозiрливi мислителi зазначали й зазначають, що контроль за Украïною є ключовим питанням для iснування Росiйськоï iмперiï. Цiлком логiчно припустити, що в разi встановлення реального контролю за своєю краïною самими украïнцями цей потенцiал запрацює, нарештi, i на саму нацiю як це вже сталося б два столiття тому в разi збереження самоврядностi Украïни та вiльного розвитку ïï економiки…
Сергiй ГРАБОВСЬКИЙ 1 липня 2011 р.

ПРО МАЛОРОСIЙСЬКИЙ МIФ XXI СТОЛIТТЯ. Укра&IUML;нська минувшина: уроки для сьогодення orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16051


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация